Главная » Жіночі історії » Віртуальне кохання, або любов іде по проводах

Віртуальне кохання, або любов іде по проводах

Віртуальне коханняБула у мене одного разу розмова із психологом. Практично як в американських фільмах – диван під спину, подушку під голову й повні участі й розуміння очі слідкують за ходом розповіді. Правда, замість дивана виявився твердий ослін інституту, подушки-думочки не було зовсім, а інше було присутнє навіть із надлишком. Мені ж до того моменту мало-мало перевалило за повноліття й перебувала я в стані слізливої розбещеності через віртуальну закоханість. Точніше кажучи, закохалася в щось позначене ніком, онлайном, чатом і декількома кілобайтами листів. По мірках Інтернету – ситуація банальна. Але переді мною стояло випробування – пояснити, що таке Інтернет, і як у ньому закохуються, людині, що не вміє включати комп’ютер.

Втім – закохані й божевільні звичайно самі розумні оповідачі – тому все в мене вийшло як можна краще. Справа залишалася за малим – довести, що почуття мої не просто вигадки страждаючої самітності – стадія хворої індивідуальності до того моменту залишилася вже позаду, і переконувати всіх і кожного – я одна , тому що ніхто мене не розуміє, – уже не хотілося. Оповідання про те, який він чудовий, які він пише листи і який у нього внутрішній світ, як він ставиться до мене й що говорить зайняло десь півгодини – весь цей час мене слухали, кивали головою й усіляко заохочували до подальшої розповіді. Співбесідниця була майстром своєї справи й тому – моя серцева рана незабаром стала перед нею у всій красі. Зараз я навіть не знаю, що проносилося в її голові – можливо стандартне  формулювання – “лікувати будемо або нехай живе?”, або більше підбадьорлива – “пацієнт скоріше живий, чим мертвий”, або вже зовсім неприпустима “ех, молодість, молодість!” – але після мого монологу вона посміхнулася – безумно гарною посмішкою (так можуть посміхатися люди тільки дивлячись на стихію –  воду, що біжить, палаючий вогонь,  грозу) і сказала – “як цікаво!”.

Але поступово, усе тісніше зливаючись із світом інета, стало зрозуміло: почуття в Мережі – це реальність, на відміну від усього іншого. І хоча з боку це виглядає як колективне марення 6-ої палати “дурки” насправді   велика кількість людей щодня дратівливо кидають мишку у відповідь на нічого (здавалося б) не значущу репліку співрозмовника, або захопливо оглядають інет на предмет об’єкта своїх бажань.  Чи можуть друковані слова – не несучі ні емоційного забарвлення голосом, ні чуттєво-розумної за допомогою погляду, без супроводу жестів й міміки – взагалі – зовсім безжиттєвий текст – чи може він будити щось у душі? Розумію “так” –  відповість будь-яка людина, що хоч раз у житті  захоплювалась якою – небудь книгою. Але емоції, що виникають при ототожненні себе з одним із книжкових героїв, що дозволяє перенестися в хід оповідання – трохи відрізняються від виникаючої манії в Мережі. Якщо проводити й подальшу аналогію із книгою – то в цьому випадку створюється більш глибока реальність, тому що в її формуванні беруть участь дві людини – Інтернет дає волю для будь-якого виду будівництва – головне вміти цією волею користуватися й не боятися її.

Не хочу говорити про ті випадки, коли обидві сторони свідомо фальшивлять – придумують події, розводять співрозмовника й т.д. Припустимо існують ідеальні стосунки – коли й той і інший не прибріхує про себе й намагається бути максимально наближеним до свого реального образа. Перший, і самий основний крок у віртуальному коханні – це відвертість… та й напевно цей же перший крок може виявитися останнім. Варто одному зі співрозмовників відкритися, розповісти щось таємне – думки або події зі свого життя, як він уже несвідомо прив’язується до того, хто розділив з ним частину його світу – до того, з ким він розмовляє. Зрозуміло, у глибокі відвертості є така особливість – вони наближаючи віддаляють людей – тому що, як бовкнув, починаєш каятися у своїй невитриманості, а якщо довідався – бентежишся, як бентежать нас часом занадто відкриті жести, точно стали свідками чогось заборонного. Але коли відвертість стають взаємною, прихильність міцніє, і виникає почуття відповідальності за перекладену на чужі плечі вагу. Можливо, десь тут зароджується те саме віртуальне кохання – кохання навіть не до образу, і не до думок, що пройшли довгий шлях- від мозку, через пальці, на клавіатуру, по мережі й вилились на чужому моніторі – виникає кохання до самого себе відбитого в іншому – кохання до своїх  секретів, що зберігає інша людина.

Смотрите также:

1 Комментарий

  1. Таня пишет:

    Досить цікаве бачення спілкування, але все-таки спілкуватися краще вживу, особливо коли мова йде про кохання, так як в Інтернеті ніколи не знаєш хто сидить з другого боку, тому й закохуватись в віртуальну людину не варто.

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

3 × 5 =

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>