Главная » Кохання та стосунки » Чоловік і жінка… Навіщо ми один одному?

Чоловік і жінка… Навіщо ми один одному?

Чоловік і жінкаДревні вважали чоловіка створінням духовно недосконалим доти, поки він не пройшов через плотське пізнання священного жіночого початку. Фізичне злиття з жінкою було єдиним способом зробити чоловіка досконалим з духовної точки зору…

Ден Браун. Код ДА Вінчі

Іноді я замислююся, навіщо Господь створив чоловіка й жінку – двох нескінченно різних і так разюче схожих один на одного людських істот?

Вічні полюси протилежних вібрацій простору. Два береги однієї ріки, приречені на розділення й покликані з далекої відстані дивитися один на одного, не в силах надивитися. Щоб потім, в один прекрасний момент, ріка, що перетинає їхній загальний простір, не висохнула від спраги взаємного притягання, з’єднуючи їх у незабутньому й потужному акті сполучення, перетворивши в одну суцільну смугу обрію. Замкнуті одне на одному. Без початку й кінця. У незримому кільці завершенності. Красиво! Але як часом це буває далеко від життя, у якому стільки самітності, болю й взаємних претензій….

Роз’єднаність, суперництво, боротьба, прихована і явна ворожнеча, озлобленість, страх, відстань відчуження…- всім цим можна покрити землю в кілька шарів, щоб надійно сховати її від сонця… Гірко, кривдно, прикро… але ми до цьому вже майже звикли… Чому так відбувається? Ми різні…. Ми однакові… Ми думаємо, що ми різні…. Ми індульгуєм (ховаємося) у цій різниці… Ми використаємо один одного… Кожна сторона вважає себе кращою, розумнішою, сильнішою… Ніхто не хоче першим іти назустріч, тому що вважає це принизливим… Ми обманюємо один одного щодо наших справжніх прагнень…. Ми думаємо, що не потрібні один одному…. Часом очманілі думки про повну непотрібність чоловіка в моєму житті відвідують і мене.

Емансипація, цивілізація, фемінізація  грають зі мною в ігри. Я знаю, що в них вкладена лише втішлива неправда для мого его… Я не маю рації, коли поруч зі мною немає чоловіка! Вірніше сенс є, але якийсь несправжній, половинчастий, незавершений…

Я завзято намагаюся створити із себе щось цільне, гармонічне, але вдається із зусиллями, з великим застереженням і натяжкою. Чому? Тому що це суперечить якомусь недоступному для моєї свідомості вищому задуму, що не випадково розділив нас на протилежності. Дивно, але вигадані кимсь формули самодостатності, абсолютно не діють на мої щирі внутрішні потреби. Моя душа прийшла на землю для любові. І без любові до чоловіка її місія виглядає неповною й недосконалою. Тому що виконує лише половину того, що їй призначено. Ви можете скільки завгодно суперечити мені суворими цифрами статистики, що стверджує, що всім не вистачить і що ймовірність знайти саме свій пазл у складній картинці життя близька до нуля, я не перестану до цього прагнути. Тому що немає нічого сильніше заклику вічності й природи, що притягає мене з іншого берега нашої загальної ріки до свого відбиття – чоловіка. Це природно…

І прекрасно! Так, я вмію існувати автономно, без нього: заробляти гроші, вирішувати проблеми, наповнюватися сенсом і духовним змістом. Я можу творити, перетворювати й удосконалювати простір, я можу все це робити без нього… Так, я часом думаю, навіщо він мені потрібний? Навіть жіночий оргазм можна відчувати іншими сурогатними способами. Зрештою,  його може подарувати мені жінка, вона ж розуміє мене набагато краще. Навіщо мені потрібний чоловік? З ним стільки проблем… Вічні метання, розбіжності, невідповідності, марні пошуки точок дотику, розбрати, розлади, боротьба за першість, звільнення від пута… Я утомилася від усього цього, здаюся… Не хочу більше, який сенс у цьому… Бог з нею із цією вічною ЛЮБОВ’Ю, що мрячно маячить на обрії, вона так далека від дійсності… Я відпускаю все це й існую далі… У небутті… Тому що без нього – мене немає… Я не живу…

Ви запитуєте, чому я прагну заміж? Щоб жити… Ви запитуєте, чому мені самотньо й тривожно, коли поруч із мною немає чоловіка? Тому що без нього я лише половина людської істоти. У житті кожної жінки є чоловік, що визначає її погляди й смаки, впливає на її формування й розвиток. Один може повністю її закомплексувати, загальмувати, а інший відкриє сховані резерви, немов розбудить. Насправді   це велика відповідальність для чоловіка. Просто вони, на жаль, не надають цьому такого значення.

Багато чоловіків ледачі й егоїстичні. Тобто, стурбовані винятково власними відчуттями, амбіціями, зручностями. Це щастя, коли на твоєму шляху зустрічається дійсно твій чоловічок. Близький без умовностей і ігор. І тоді великий сенс вашого з’єднання й взаємного впливу.

Ми відповідаємо за  тих, кого приручили. Чоловік, особливо, якщо він старший й досвідченіший, він дійсно приручає жінку, тому що йому споконвічно належить історично сформована роль ведучого в цьому дуеті. Але з віком жінка виривається з-під його впливу, навчається бути собою й особистістю, відбувається процес росту її самосвідомості. І горе тому чоловікові, у якого вона раптом побачить чужий або гальмуючий її розвиток. Те ж саме можна сказати й про жінку. Вона поволі, непомітно ліпить свого чоловіка, дозволяючи або не дозволяючи реалізуватися його потенційним можливостям і схованим резервам. Саме вона дозволяє або забороняє йому бути грубим, жадібним, жорстоким, добрим, ніжним. Її відповідальність перед ним полягає в тому, щоб сила, що він несе, наповнилася змістом, прекрасним і творчим.

Ми відбиваємо один одного, як дзеркала.

Ми малюємо й створюємо один одного, немов художники й скульптори. Хтось сумлінно трудиться над цим тонким процесом, а хтось рубає із плеча немов сокирою. Інші так захоплюються, що повністю деформують себе й особистість свого партнера. У кого як виходить. Кому як повезе. Але заперечувати факт нашого впливу одне на одного, я думаю, не буде ніхто. Як же зробити так, щоб вплив цей був продуктивним і позитивним, щоб він приносив нам щастя, а не біль і розчарування? Мені здається, що почати потрібно з того, що спуститися з п’єдесталу своєї гордині й визнати той незаперечний факт, що ми рівні й однаково значимі для розвитку світобудови. І що один без одного нам, як не крутись, зовсім не обійтися. І що причина нашої вічної незадоволеності одне одним полягає в помилкових посилках.

Ми шукаємо в житті не родинну душу, не чоловіка й не жінку, а надійну затичку для своєї внутрішньої порожнечі. Причому характеристики її можуть носити цілком відчутні й навіть дуже матеріальні обриси, типу посади, гарних ніжок, квартири, машини, дачі, сексуальності, гаманця, молодості, мудрості й т.д. Тобто  того, чого нам самим катастрофічно не вистачає в житті.

Ми йдемо на угоду самі із собою. І , роблячи ставку на категорії мінливі й украй недовговічні, які перетворюють наше зближення в іграшкове, а взаємодію в умовну. І навіть у самих упакованих і вдоволених варіантах наших взаємних претензій ми переживаємо ті ж сумніви й страждання, що й на самоті, тому що ілюзії мають звичай розсіюватися, запити мінятися, а вічний заклик взаємного єднання наших душ так і залишається нереалізованим томлінням простору Я думаю, в чомусь успіх книги Дена Брауна “Код ДА Вінчі”, пов’язаний з ідеєю автора про священний жіночий початок.

Ми потрібні одне одному, жінка чоловікові – для досягнення ним духовної досконалості, а він їй – для наповнення її цим духовним змістом. Коли між нами виникають непереборно сильні вібрації зближення, здатні з’єднати протилежності в гармонічне сполучення малюнка, фактури й змісту, тоді я, жінка, стаю тією самою магічною чашею Грааля, порожнього й прагнучою наповнення. А він – її вмістом, що набуває сенсу й матеріальні обриси лише в момент наповнення посудини, так само, як посудина стає значимим тільки за умови потрапляння туди живлющої чоловічої сили.

І у своєму єднанні ми непереможні й безсмертні й знаходимо великий сенс свого існування. Тому що із цього злиття народжується щось таке, чому немає аналогів – велике таїнство нового життя – живий еліксир безсмертя. Ніхто з нас не важливіше, ніхто з нас не є більш цінним елементом існування.

Ми знаходимо зміст і силу тільки у з’єднанні. Чарівна чаша з еліксиром безсмертя усередині, що є таким тільки в цій посудині. Що може бути простіше й глибше цієї метафори, що пояснює сенс нашої обумовленості один одним.

Ми не можемо існувати окремо, ми не маємо сенсу самі по собі, як порожня чаша, що виливає в нікуди вологу. Тільки наповнившись одне одним, ми починаємо жити, а не існувати.

Смотрите также:

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

19 − 1 =

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>